Глибокі роздуми про людину підводять до висновку, що її не можна сприймати лише як складне поєднання біологічних та фізіологічних функцій. Очевидно, що в основі лежить духовне начало, виявом якого є розум, самосвідомість, внутрішня свобода, і яке водночас зумовлюється надприродним відношенням людини до Бога. Отже, людина становить собою духовно-тілесну єдність. А тому будь-яка дія на тіло – це дія спрямована на саму особу.
    Життя людини – дар Божий. Уже в Старому Заповіті підкреслюється, що Бог – єдине джерело будь-якого життя: «Бог – Той, Хто дає життя і відбирає його». Лише людина створена на Його «образ і подобу» і покликана брати участь у житті Бога.
    У Новому Заповіті, згідно з повчанням апостола Павла, тіло – це храм Святого Духа: «Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий – святий, а ним є ви».
    Кожна людина може спитати себе: «Коли я почав існувати?» Наша тілесність – компонент нашого «я». Отже, наше «я» має початок тоді, коли має початок тіло. Тому наступним питанням буде: «Коли мало початок моє тіло?» На основі біологічних даних ми можемо ствердити, що тіло має початок у момент злиття гамет, однієї від батька, а іншої від матері.
   Біологічним носієм нового людського життя є геном, яким наділений одноклітинний ембріон вагою 0,00000015 г. Цієї миті вже визначено, якого кольору будуть очі дитини, який зріст вона матиме, до яких хвороб вона буде схильна; визначаються таланти, звички та уподобання. Згідно з Тертуліаном, адвокатом і вчителем Церкви, можна сказати: «Уже є людиною той, хто нею стане». Отже, ембріон, з точки зору буття, є людським індивідуумом. Він вимагає бути пошанованим і має право на життя, право на пошанування його гідності.
Як відомо, вже у IV ст. до н. е. клятва Гіппократа зобов’язувала лікарів ніколи не бути слугами смерті і шанувати людське життя від самого його початку: «Жодній жінці я не дам абортативного засобу», – клявся кожен лікар.
    Згідно з чинним законодавством України операцію штучного переривання вагітності дозволяється проводити в акредитованих закладах охорони здоров’я:
– за бажанням жінки при вагітності 12 тижнів і менше;
– за соціальними й медичними показаннями – при вагітності від 12 до 28 тижнів.
       Закони, які потурають абортові на замовлення, дозволяють одній особі (матері) легально і «законно» вбивати іншу особу, щоб таким чином розв’язати соціальні проблеми першої.
Чи ми коли-небудь мали право робити це у цивілізованому суспільстві? Чи ми маємо його сьогодні?
    У двох давньохристиянських творах – «Дідахе» і «Посланні Варрави» (з кінця I ст. н. е.) – дітовбивство названо знаком ступання дорогою смерті. У «Дідахе» сказано, що смерть стягають на себе «дітовбивці, знищувачі Божого образу». У «Посланні Варрави» міститься суворе застереження: «Не вбивай плоду і не забирай життя новонародженій дитині».
   Це сумний доказ того, що не всі тодішні християни покинули язичницькі звичаї. З того часу, коли Церква зіткнулась із цією проблемою, вчителі віри однозначно проповідували будь-які дії проти зачатого людського життя як беззаконня!
    Ельвірський Собор 305 року ухвалив закон, у якому йдеться про те, що жінкам, які знищили плід, і тим, хто займався виготовленням отрути, яка умертвляла дитину, заборонялось приймати Причастя до кінця життя. 314 року на Анкірському Соборі цей закон було пом’якшено відбуванням 10-річної покути.
   Натомість на сьогодні у ніби християнській державі маємо достатньо засобів «цивілізованого» знищення іще ненароджених. Наука та медицина зайшли надто далеко у вдосконаленні абортативних засобів. Коли контрацептивний ефект досягається блокуванням овуляції, непридатністю матки для імплантації ембріона через зміну її структури, то куди іще далі? Стільки зброї проти беззбройних!
    Але найбільше жахає те, що для того, щоб уникнути відповідальності, завжди можна підшукати виправдання. Придумане гасло: «Кожна дитина повинна бути бажаною» – звучить сердечно. Чи не так? Однак «серце» цього гасла наповнює егоцентризм. Дитина цим самим зводиться до рівня предмета, який має право на існування лише тоді, коли хтось хоче його мати. Тривалі дослідження свідчать, що багато дітей, над якими батьки знущались, були дуже «бажаними». Адже «бажання» є мірилом наших сподівань та емоцій.
    Мірою нашої людяності є не відсутність «небажаних» людей навколо нас, а те, що ми з тими «небажаними» зробимо. Чи заопікуємось ними, чи повбиваємо їх, викинувши на смітник?

                                                                                                                  Автор: Ольга Пляченко.