Часто
чуєш: «Я не йду в Церкву, тому що Бог – Він в душі». Проте мені здається, тільки люди дуже до себе поблажливі
можуть так легко сказати, що Бог у них в душі. Що стосується мене... Ось я
хотів би, щоб в моєму серці Він міг бути, але – що я зробив для цього?.. Бог в
мені? У тій грязі, яку я в собі тягаю, сказати, що у мене в душі... БОГ?!..
Так,
звичайно, без якоїсь Його присутності душа, думаю, просто миттєво закінчила б
існування. Але тоді, якщо є в моїй душі Бог, то Він там вже точно не один... Як
у Достоєвського: «Тут диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людей». О
якщо б тільки диявол! Адже я сам. Сам і люблю Його, і борюся з Ним, ось в чому
справа!.. Тому мені потрібно признатися. Бога в душі, в такій душі! – немає, я
його сам виганяю, обертаючи постійно в зло свободу, яку Він мені дав. Але це
усвідомлювати — гірко, боляче, іноді просто жахливо усвідомлювати таке! Навіщо я йду в Церкву? Ой, як же поволі, немов в страшному сні, немов в
сповільненій зйомці! – йду я в Церкву, для того, щоб... Як пояснити? Коли
виявили пухлину, я пішов на операцію; мені страшно було лягати на стіл, але
пухлину носити в собі немов розтягувати смерть як гуму — ще страшніше. І після
операції, коли знав, що пухлину вирізавали, з'являється надія: а раптом я ще
зможу жити? І стало трішки легше при цій думці. А далі ще хіміотерапія, щоб
спробувати убити цю онкологічну погань в лімфі, в крові... Такі сильні ліки, що
нудить і волосся випадає... Але коли ліки ці подіяли, і мене повідомили, що
аналізи прийшли в норму, і з'явився шанс – я вже дякував, благословляв лікарів
за все, що вони для мене зробили. Хоч би і за один тільки шанс видужати... Я йду в Церкву за своїм шансом. Мені хочеться позбавитися від тієї страшної свідомості,
яка гірше за пухлину, – що Бога в мені немає, що я не умію і не можу жити так,
як тільки і потрібно жити, якщо хочеш, щоб Бог... Нікчемне,
паскудне життя, яке я веду, – та що говорити про Бога в душі?! – І я йду в
Церкву. Вона – і лікарня, і батьківщина, і місце, де тебе по-справжньому
люблять, і де ти вчишся любити. Я в Церкві немов прокидаюся і відтаю, вона дає
сили і підтримку, щоб стати краще, дає надію, що Бог буде і в моїй душі.
Може, і незрозумілі ці «застарілі» церковні правила, але що мені
пропонують натомість? Модні теорійки від чудо - голодування до психоаналізу,
які претендують, що можуть всі змінити?.. Якщо Бога немає в моєму серці,
психоаналітик мені Його туди не «вправить». Бога потрібно шукати саме в Церкві Господи!
Якби йшлося про вінець, про нагороду!.. Мені не соромно, хай – в стаді, в
натовпі. Не соромно. Аби Бог і справді опинився у мене в душі, і я був би
живий..
